Допомога захисникам країни! Новини

Не бачить, не чує, але воює за Україну!

100 пар рукавиць хоче зв’язати для Національної гвардії, в якій служить її син, лучанка Валентина Мазурик…

Євгенія СОМОВА, volyn.com.ua

ww114109    ЦІЙ ЖІНЦІ БОГ ВРУЧИВ ДВА ТЯЖКИХ ХРЕСТИ
Вона не тільки не бачить, а й не чує. Проблеми зі слухом мала з дитинства, — недочувала, а з 14 років після травми ще й осліпла на одне око. Але біда сама не ходить. Коли вже працювала після закінчення фінансового технікуму у Ковельській територіальній первинній організації УТОС, закрилося й друге. А три роки тому ще один удар долі — повністю втратила слух. Інший на її місці впав би у відчай, поховав себе заживо, бо ж, погодьтеся, коли не бачиш білого світу, — велика біда. А якщо ще й не чуєш, то вже трагедія. Попри це жінка не втратила оптимізму й любові до життя, намагалася бути корисною сім’ї та оточуючим. Щоб не сидіти склавши руки, в’язала. Симпатичні светрики дарувала дітям знайомих.
— Оце, подивіться, усе Валя сплела, — показує речі чоловік Петро, теж незрячий.
Він як ніхто інший розуміє дружину, співчуває їй. Каже, що зі сліпотою тяжко, але ж можна жити. А як бути, коли нічого не чуєш, як спілкуватися з людьми? Розповідає, що найтяжче було дружині у перші місяці цілковитої глухоти. Відчувала брак спілкування. Та і йому доводилося нелегко. Не міг знайти з нею контакт. Він запитував — не чула. Якби ж була зряча, то міг написати запитання, але ж вона не бачить. Але знайшов вихід. Навчив Валентину азбуки Брайля. Коли треба було щось запитати чи розповісти, вистукував на руці дружини шестикрапкою. Отак і спілкуються між собою. Знаючи, як гнітить жінку глухота, Петро хоче повернути їй слух. Такий шанс є. Лікарі Київського інституту отоларингології готові зробити операцію, вживити у вуха імплантанти. Правда, це дорого. Тож сім’я вирішила поставити хоча б один. Уже кілька років збирає кошти на операцію, відкладаючи по кілька сотень з інвалідських пенсій. Допомагають і добрі люди, які знають про біду Валентини. З миру по нитці — і вже було зібрали необхідну суму. Аж тут сюрприз — зріс курс долара. Гривня суттєво подешевшала, тож довелося знову відкладати операцію. Та подружжя не втратило надії повернути слух і продовжує збирати кошти, заощаджуючи навіть на їжі.

РОБИТЬ УСЕ, ЩОБ РУКИ БІЙЦІВ НЕ МЕРЗЛИ В ОКОПАХ
Коли розмовляла з Валентиною, то забувала, що вона незряча і нечуюча. Переді мною була не жінка–інвалід, зациклена на своїй біді, а людина, яка не скорилася долі, живе болями та проблемами рідних і держави. Пані Валентина пише вірші, у яких звучить материнська тривога за сина і чужих дітей, котрі воюють на Сході, долю України. Ця жінка серцем бачить і чує краще за багатьох із нас, зрячих і чуючих.
… З Валентиною спілкуватися мені допомагає Петро. Я запитую, а він бере руку дружини і вистукує азбукою Брайля: «Чия була ідея в’язати рукавиці?». «Підказав син, він воює в Нацгвардії», — відповідає жінка. При згадці про Павла світліє обличчя Валентини. Вона гордиться ним, бо виростила патріота. Її Павло був на Майдані в Києві, а потім пішов добровольцем на Схід. Коли довго не телефонує, Валентина не дає спокою чоловікові. Допитується, а чи не чув про нього від знайомих? Може, десь бачили його на екрані телевізора, адже Павло часто дає інтерв’ю журналістам? І заспокоюється лише тоді, коли почує рідний голос.
— Під час одного з приїздів додому я допитувалася, чого їм там, на Сході, не вистачає, — розповідає Валентина Михайлівна. — Каже: зараз є все. Хіба що нормальних рукавиць не вистачає. Ті, що дають, не годяться, бо палець сповзає із спускового гачка. Та й взимку руки мерзнуть у них. Сказав, що бачив тактильні рукавиці, без пальця. От такі б згодилися. Але де їх взяти?
Валентина пригадала, що бачила, коли ще була трохи зрячою, подібні у продавців на ринку. Щоб зручніше рахувати гроші, обрізали у звичайних частину «пальців». Тож взялася в’язати за цим зразком. Спершу, звісно, не виходило так, як задумала. Бувало, збивалася рахувати петлі. Доводилося починати спочатку. Потім наловчилася, відпрацювала усе до автоматизму. Тож процес пришвидшився.
— Уже зв’язала 50 пар ось таких рукавиць, — демонструє жінка творіння своїх рук. — Хлопцям буде у них тепло й зручно.
В’яже Валентина з темних шерстяних ниток. Яскраві для рукавиць, які використовуватимуть бійці, не підходять. Щоб були міцні й теплі, тонкі нитки складає у дві, а то й у три. Тож іде їх багато. Для перших пар прийшлося пожертвувати зв’язаним нею ж покривалом. Використовує і пряжу, яку передають активісти обласного Центру допомоги учасникам АТО, небайдужі лучани. Трохи ниток підкинув журналіст і волонтер Мирослав Ватащук. Але вже й вони закінчуються. А Валентина поставила перед собою завдання зв’язати до початку зими 100 пар рукавиць. Плете швидко, за спицями в її руках ледве встигаєш стежити. До вечора вже має пару. Переконана: до холоду зі своїм завданням справиться. Були б тільки нитки. Сподівається, що допоможуть добрі люди. Тож, шановні читачі, якщо у вас є зайві клубочки вовняної пряжі або й старі речі, які можна розпустити, приносьте їх в офіс ГО «Фундація розвитку громад», що на вулиці Стрілецькій, 43. Волонтери передадуть їх Валентині Мазурик.

FacebookTwitterVKGoogle+OdnoklassnikiLiveJournalMail.RuEmail

Пости в сюжеті